УКРАЇНСЬКА НАРОДНА КАЗКА

РІПКА

Жили собі дід і баба. Двір у них невеликий, город ще менший, а робота — як завжди: від зорі до зорі.

Навесні дід узяв найбільшу ріпку, що лишилася з минулого року, покотив її в долоні й каже:

— Цього разу виростеш така, щоб і сусідам було що розказувати.

Посадив. Поливав. Полоти не забував. А ріпка росла — не день, а в годину. Спершу як кулак. Потім як голова. Потім як діжка. А в кінці літа стояла серед городу така кругла й важка, що земля під нею аж потріскувала.

Дід ухопився за гичку.

Тягне-потягне — витягти не може.

— Бабо! — гукає. — Кидай піч, ходіть допомагати!

Вийшла баба, зачепилася за діда. Тягнуть удвох — ріпка сидить, ніби вросла в світ.

Покликали онучку.

Онучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку.

Тягнуть-потягнуть — не витягнуть.

Вибігла з-під лави Жучка.

Жучка за онучку, онучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку.

Тягнуть-потягнуть — не витягнуть.

Вийшла з призьби кицька, облизалася, ніби вже знала, чим справа скінчиться.

Кицька за Жучку, Жучка за онучку, онучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку.

Тягнуть-потягнуть — аж жижки тремтять, а ріпка й не думає здаватися.

І тут з нори визирнула мишка. Маленька, сіра, майже непомітна.

— Ну й ви? — каже дід, уже без сил. — Чого вже й вам сюди?

Мишка не відповіла. Просто вхопилася за кицьчин хвіст.

Мишка за кицьку, кицька за Жучку, Жучка за онучку, онучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку.

Тягнуть-потягнуть…

І — раз!

Ріпка вискочила з землі так, що всі покотилися на город, а мишка опинилася зверху, ніби вона й була головною.

Довго потім сиділи на призьбі, різали ріпку, їли з сіллю й часником. Дід казав:

— Без мишки так і сиділа б до зими.

Баба кивала. Онучка сміялася. Жучка виляла хвостом. Кицька вдавала, ніби їй усе одно. А мишка сиділа в кутку й гризла свою крихту — найменшу і, може, найсолодшу.

От і казка, а хто слухав — той знає: іноді саме той, кого майже не видно, зрушує те, чого не можуть зрушити всі разом.

КІНЕЦЬ